Свій тридцятий день народження молодший лейтенант медичної служби Володимир Григоровський запам’ятає на все життя. Було це 13 липня 2014 року на позиціях прикордонників неподалік від Червонопартизанська, за два кілометри від українськоросійського кордону. На святкову вечерю завітали побратими, з якими прикордонник плічопліч захищав рідну землю від бойовиків. До речі, останні теж відзначилися: здійснили позаплановий обстріл українських позицій. Доктору презентували тушонку, рибні консерви та згущене молоко. Подарунки були безцінними, адже друзі дарували щиро та від душі.
Свій тридцятий день народження молодший лейтенант медичної служби Володимир Григоровський запам’ятає на все життя. Було це 13 липня 2014 року на позиціях прикордонників неподалік від Червонопартизанська, за два кілометри від українськоросійського кордону. На святкову вечерю завітали побратими, з якими прикордонник плічопліч захищав рідну землю від бойовиків. До речі, останні теж відзначилися: здійснили позаплановий обстріл українських позицій. Доктору презентували тушонку, рибні консерви та згущене молоко. Подарунки були безцінними, адже друзі дарували щиро та від душі.
Володимир народився в Івано-Франківську у родині професійних медиків. Батько – Валерій Вікторович – військовий лікар, мати – Людмила Володимирівна – цивільний. У 15 років хлопець закінчив середню школу, ще учнем обравши для себе професію батьків. Збирався навчатися в Польщі, однак через занадто юний вік це виявилося неможливим. Тож випускник обрав Івано-Франківський Національний медуніверситет. Було це 2000 року. І хоча всі знають, що навчання у медичному виші – процес непростий і тривалий, Володимир за два роки вже чергував у відділенні торакальної хірургії та травматології Івано-Франківської обласної лікарні. Він твердо вирішив: здобуде професію лікарятравматолога. 2006го Володимир закінчив університет, попереду було ще два роки інтернатури. Порадившись із знайомими медиками, юнак вирушив до столиці та влаштувався в Київську міську лікарню швидкої медичної допомоги. Як для інтерна столична лікарня була ідеальним місцем, однак юнакові цього було замало: паралельно ще працював у травмпункті та вступив у Національну академію післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика.
Два роки інтенсивної праці та навчання пролетіли для Володимира як один день. Після здобуття права самостійно займатися медичною практикою молодий лікар Григоровський прийшов на роботу у травматологічне відділення столичної лікарні №9. На цьому можна було б і заспокоїтися. Однак не для нашого героя. Він по можливості відвідував медичні конференції, де можна було поспілкуватися з колегами-ортопедами. На одному з таких заходів Володимир познайомився з Ігорем Михайловичем Зазірним, одним із провідних фахівцівортопедів України, практикуючим лікарем з тридцятирічним стажем. Саме з його допомогою Володимир почав спілкуватися з зарубіжними колегами, які приїздили на семінари чи конференції, а потім і стажуватися у зарубіжних клініках за програмами з обміну досвідом.
Особливо запам’яталася Володимиру Григоровському американська клініка Джона Хопкінса, розташована у Балтиморі. Це найбільший медичний заклад у світі. Володимиру з його гарною англійською пощастило на волонтерських правах почергувати у приймальному відділенні лікарні кілька тижнів. «Це цінний досвід для лікаря, тим більше – для молодого», – згадує ті часи Григоровський.
Далі було стажування у чеській клініці, Віденській приватній лікарні, з якої вийшло вісім нобелівських лауреатів в галузі медицини, а ще цей заклад знаменитий тим, що в ньому практикував Зігмунд Фрейд. Ще були клініки Мюнхена, Граца, Катовіце. Кар’єра молодого лікаря-ортопеда Григоровського йшла вгору, але настав листопад 2013 року: Майдан, протистояння, яке вилилося у збройний конфлікт влади з народом.
– Я не міг залишатися байдужим, – каже Володимир. – У медпункт на Майдан мене привів близький друг Віталій Хмель. Спочатку чергував у Київській міській держадміністрації, згодом приходив у медичний пункт, відкритий у парламентській бібліотеці.
Апогей протистояння настав у двадцятих числах лютого. У рідну дев’яту лікарню Володимир зайшов 18го зранку, а вийшов 21го надвечір. Весь цей час медики рятували життя українцям, яких привозили з центру столиці з багаточисельними травмами та пораненнями...
А потім почалися події на сході держави. Як згадує Володимир, у нього постійно виникала думка щодо служби в армії, адже виріс у сім’ї військового медика. Тому молодий лікар сам звернувся до військкомату Шевченківського району столиці. Запал патріота там охолодили: хвиля мобілізації закінчувалася, підрозділи було укомплектовано медиками, тож йому порадили звернутись до штабів територіальних підрозділів оборони або в Державну прикордонну службу. Відверто кажучи, Володимир зателефонував до прикордонників лише тому, що в Інтернеті одразу ж знайшов координати відомства. Йому призначили аудієнцію в Адміністрації відомства. Лікарю було що показати у резюме: з одного боку молодий здоровий хлопець, з іншого – чималий досвід і практика. Наприкінці був цікавий пункт: під час Євро2012 Григоровський входив до складу однієї з п’яти столичних травматологічних бригад, які обслуговували офіційні матчі турніру. А випадкових людей туди не брали...
Звичайно, його запросили до лав прикордонників: дали припис, в якому значилося, що він має з’явитись в Навчальному центрі у Оршанці вдень 20 червня. На всю підготовку та дорогу до місця зборів залишалося менше доби. Однак Володимир не розгубився і з потрійною енергією почав збиратися. Знайомі волонтери оперативно забезпечили необхідним майном, а товариші змогли переконати керівництво столичного магазину «Мілітарист» відкрити його о першій годині ночі для закупки спорядження... До Оршанця лікаря відвезла автомобілем дружина. До речі, саме 20 червня велика і дружна родина Григоровських дізналася, що Володимир йде до війська. «Щоб уникнути емоційної складової», – пояснює свою позицію лікар...
Навчання та злагодження підрозділів у Навчальному центрі тривало 10 днів. За цей невеличкий термін викладачі «підтягнули» у мобілізованих військові науки, зокрема й тактичну медицину.
30 червня 2014 року мобільна прикордонна застава «Оршанець» виїхала на східний кордон України. Шлях пролягав через Бердянськ у напрямку Успенки, Зеленопілля та Червонопартизанська. Згодом сталися сумнозвісні «котли», виходи з оточення, обстріли, розстріли колон... З болем Володимир Григоровський згадує водія медичної «таблетки» Павла Лазоренка. Він залишився біля зламаної машини, переконав, що самостійно її полагодить, і обіцяв невдовзі наздогнати своїх на марші. Але чергова «порція» обстрілів відібрала життя у прикордонника. Саме там, у бойових умовах, неозброєним оком стали помітними проблеми. Бинти, знеболювальні, антибіотики, джгути... Так, безумовно, були індивідуальні аптечки, але вони виявилися застарілими. Все це буде усунено згодом. А тоді... Тоді плата була дуже високою. Володимир Григоровський і досі впевнений, що капітана Сергія Лифаря можна було б врятувати, якби була можливість терміново евакуювати його зпід Дмитрівки. Трагічно обірвалося життя і ще одного побратима – солдата Віктора Кумановського, який загинув під час обстрілу.
А ще Володимиру врізалися в пам’ять події 6–7 серпня. Цими днями українських військових обстрілювали з особливою жорстокістю. Крім того, упевнений лікар Григоровський, терористи використовували хімічні компоненти: після обстрілів у багатьох бійців з’явилися хімічні опіки обличчя, шиї та очей. Він надавав допомогу всім, самого ж вберегли захист та спеціальні окуляри. Згодом доля підкинула ще один іспит: після бою Володимир Григоровський заради порятунку життя бійця 72 бригади був змушений робити складну операцію з ампутації кисті не просто в польових умовах, а фактично на пеньку. Солдат вижив...
Додому в Оршанець поверталися через Бердянськ. Командування дало 10 днів відпустки, а офіцер Григоровський отримав чергове військове звання «лейтенант». Тоді ж Володимир дізнався, що його батько, Валерій Вікторович, за прикладом сина теж записався добровольцем і зі зброєю в руках боронив державу, з боями виривався з оточення під Луганським аеропортом, був контужений та відправлений на лікування у тил.
Після відпочинку мобільна прикордонна застава «Оршанець» вдруге вирушила у зону АТО. Так сталося, що в підрозділі крім нього офіцерів з першого набору не було. З’явилося декілька новачків. Чимало підлеглих були старшими за віком, однак команди лейтенанта Григоровського виконували без заперечень. Бойовий досвід першого відрядження додав справжньої чоловічої злості, колектив став одним цілим, кожен знав свій маневр, всі у бою були на рівних, незважаючи на посади та звання. Зник страх, що не зможуть впоратися з поставленими завданнями. А вони були важкими: іноді доводилося витримувати маршкидки по 30 кілометрів і при цьому бути напоготові. За плечима прикордонників «Оршанця» – Попасна та Кримське, Сєвєродонецьк та Лисичанськ, Добропілля та Славянськ. У другому відрядженні втрат не було. І це, вважає Володимир, дуже показовий результат.
Підрозділ повернувся до Оршанця на початку листопада минулого року. Лейтенант Григоровський відчув, що як лікар почав втрачати кваліфікацію. Та відтепер бачив себе винятково у військовому шпиталі. Володимир добре знав Центральний клінічний госпіталь Держприкордонслужби, адже лікувався тут після контузії. Тому написав рапорт з проханням дати можливість залишитися у лавах прикордонників як лікар. Прохання задовольнили і 22 грудня 2014 року лейтенант Григоровський був призначений на посаду ординатора ортопедичного відділення столичного медичного закладу прикордонного відомства.
Володимир взявся за роботу із завзяттям, адже за півроку, які він провів у зоні АТО, в ортопедії, за його спостереженнями, з’явилися нові напрацювання. А ще він мріє про те, щоб вітчизняна медицина зробила величезний крок уперед на кшталт системи, що діє у Ізраїлі. На тверде переконання Володимира, не треба витрачати бюджетні гроші для реформування системи охорони здоров’я. Для цього достатньо проаналізувати досвід передових країнах світу та адаптувати його до вітчизняних умов.
Сьогоднішній свій статус лейтенант Володимир Григоровський оцінює так: «Що може бути кращим, ніж поєднати медицину і захист Батьківщини?!»
джерело https://dpsu.gov.ua/ua/visoti-likarya-grigorovskogo/
